gototopgototop
Киевский академический театр Драмы и комедии на левом берегу Днепра

Майбутнє режисури: сумніви і сподівання
„Просценіум”, № 1-2 , 2004 рік. Розмовляла Анна ЛИПКІВСЬКА.

- Ви уже майже чверть століття викладаєте режисуру в нашому університеті. Студенти змінилися за цей час?
- У гірший бік. Жахливо низький культурний рівень того середовища, у якому вони живуть, – я маю на увазі родину, оточення, школу, вулицю… Через це їхній “багаж” дуже обмежений. Я не можу зрозуміти, що їх приводить у театр. Виграш часу, невлаштованість, можливість уникнути армії? – В основному, далеко не внутрішня потреба. Донедавна я був самовпевненіший, думав: «Нічого – розгорнемо, змусимо», - а потім переконався: саме базова відсутність культурного шару не дозволяє їм збагнути, що є ця професія. Вона лишається для них на “обласному” рівні, і вони цим задовольняються. “Не чіпайте нас!”. І я зрозумів, що це я відстав від часу, а не вони, тому що камертон часу – це телевізор. Вони цього рівня досягають приблизно в середині навчання і, десь з третього курсу, уже починають собі подобатися…
Вони розумніші, хитріші за нас. Вони не звикли будувати комунізм – завдання, якого вистачало не тільки на наше життя, але і на життя наших дітей та онуків й правнуків і, можливо, до кінця світу... Вони живуть сьогоднішнім днем. Коли я це збагнув, я збагнув також, якими очима вони на мене дивляться, коли я до них чіпляюся з проблемами, посиланнями на класичні авторитети, на історію тощо.

- У такому разі, чи лишається взагалі якийсь стимул для викладання?
- Головний стимул – це надія. Надія на те, що я щось зможу зробити. Адже педагог – це дуже егоїстична спеціальність. Поставити спектакль – то одне, а виховати режисера – зовсім інше, значно важче. Самоствердження, перевірка власних можливостей – це і є стимул.
Я сподівався, що коли-небудь і я від студентів буду одержувати якесь “підживлення”, але це покоління, особливо останні випуски, жахливо закрите й недовірливе. Вони живуть на зламі таких епох… От сьогодні мороз 12 градусів, а завтра 12 градусів вище нуля. Які судини це витримають?! Яка психіка витримає цю сексо – джіпову навалу? Коли валився такий гігант, як Радянський Союз, нам здавалося: це наш досвід, наші проблеми, до чого тут діти? А, виявляється, оті “гусениці” проходили і по них. Вони бачили, на що перетворювалися їхні батьки – з опори комунізму на лакеїв демократії. Все можна – і нічого не потрібно! І ці трансформації, звичайно, відбилися на цілих поколіннях.
Скажімо, колись я їхав працювати за кордон і доручив одному студентові-режисеру за час моєї відсутності “перенести” з касети німецьку версію «Чайки» на сцену театру імені Лесі Українки. Як він серйозно до цього поставився! Я дотепер пам'ятаю, як він же чудово на заліку грав Астрова. Хто б міг подумати, що життя його приведе до кліпмейкерства!.. Я не хочу сказати, що кліпмейкерство – це обов’язково погано. Варпаховський, котрий, працюючи в Малому театрі, міг робити програму у цирку на сцені, говорив: «Режисер повинен уміти ставити все!». Це ремесло, і я поділяю такий погляд, але, все-таки сумно, що стихія примітиву все більше і більше захоплює здібних людей…
Вплив часу сьогодні дуже сильний. Так, ми, на щастя, позбулися від ідеологічного диктату. Але від диктату життя позбутися неможливо! Як уберегти молоду людину від впливу того ж телебачення, де суцільна стрілянина, насильство, кримінал, коли важко зрозуміти, де обличчя, а де місце для сидіння?! Не навертати його силоміць на вічні проблеми добра і справедливості?! (Ці слова зараз навіть вимовляти соромно, бо на тебе подивляться як на не зовсім нормального). Не відволікти від того, що створює гроші?! Чи треба відволікати? Ось така альтернатива.
Та, все ж, і окремий митець, і театр, які працюють на кон'юнктуру часу, заганяють себе у глухий кут. Тут все дуже швидко вичерпується. До того ж, пройде зовсім мало часу, і процес стане незворотнім. Повернутися назад із зовсім іншого середовища, іншого кола людей, від інших пріоритетів той же режисер буде не в змозі. Тож студентська лава часто зазнає фіаско у боротьбі за людину з масовою художньою свідомістю – якщо її можна назвати художньою.
З іншого боку, як театрові жити, не зважаючи на час? От, наприклад, у нас на афіші - Достоєвський, а поруч з ним - Бергер. Блискучий конструктор сюжету (п’єса “Ще один Джексон” – у театрі драми і комедії назва вистави “Брешемо чисту правду – режисер - наша дипломниця В. Айдіна). Але… душа мовчить, розум протестує, глядач у захваті регоче. А глядач – наші кошти!!! Тому що ані на самому лише Достоєвському, ані на самому лише Бергерові репертуарний театр існувати не може. І не міг раніше. І не зможе у найближчому майбутньому. Звичайно, краще б він існував на Достоєвському – якби мав таку дотацію, яка б таке дозволяла. Але це – утопія, і чим далі, тим утопічніша. Тому шлях молодого режисера – шлях компромісу. Колись ідеологічний, тепер доларово-офіціантський. Та оскільки молодість завжди категорична, вона вибирає: або – або. А от наша задача – якраз навчити людину діяти у професії за тверезим розрахунком. Але щоб у жодному разі Достоєвський із цього розрахунку не “випав”! Духовність – і вигода: у такому сполученні сьогодні і не тільки сьогодні може вижити театр, може вижити режисер - розуміючи при цьому, що як професіонал і митець житиме він лише на Достоєвському…

- А як “соціальна одиниця”, котрій треба жити і годувати сім’ю, - на Бергері?
- Саме так: як соціальна одиниця...

- Чому головному Ви б хотіли навчити своїх студентів?
- Я хотів би їх зацікавити. Впустити, а декого і підштовхнути, а при необхідності і випхнути у той лабіринт творчості, з якого вибиратися вони самі не схочуть, де вони поринуть у світ людських відносин – у нескінченних комбінаціях, у нескінченних проявах. Це невичерпно у мистецтві літератури, у мистецтві режисури, у мистецтві театру. Так, це дуже важко. Щоб все це досліджувати і не брехати, треба наблизитись до основ психології, психіатрії, етики, естетики – аби бути не суддею, ні, але спроможним винайти, сформувати, а ще, бажано, у незвичному ракурсі свій погляд на людське існування. Це потребує великої внутрішньої роботи, а, крім того, цей емпіричний “вантаж” треба вміти “розвантажувати” разом з акторами і через акторів. Адже треба заряджати сцену і звідти – “за місцем призначення” – до глядачів! Філософічно освоїти цю науку – як працювати з артистами, підкоряти їх собі!
Навіщо ж за ці гроші так себе силувати?! І тому одразу спрацьовують захисні функції організму. Інакше як вибратися з тих катакомб людських пристрастей, що я їм пропоную? Займаючись постановочною режисурою за допомогою усякої світлової та музичної апаратури, за допомогою пластики (для неї запрошується спеціальна людина), це набагато легше – тоді твої судини довше протягнуть. Отака у молодих режисерів виробляється “техніка безпеки”. І коли все-таки хтось, вдало чи невдало – але мислить в іншому напрямку, я думаю, що цю роботу проробив не даремно. А коли людина каже: «Ця тема мене не цікавить!» – виникає питання: навіщо ж я тоді ішачив, п'ять років йому торочив, що життя людського духу – найцікавіше й найперспективніше для творчості?!

- У студентів дійсно часто немає зацікавленості – глибинної – в тому, щоб самостійно мислити, щоб свою, власну, вистраждану думку напружитися – і спробувати висловити, донести до інших…
- Так, немає цієї пристрасті, без якої не можна бути ані гарним лікарем, ані гарним режисером. Взагалі, я думаю, треба заглянути до кореневої системи – адже талант людини починається з її уміння любити: маму, папу, бабусю, учителя… Без цього дуже важко бути хорошим фахівцем у будь-якій справі.
Найголовніше, що сталося за останні роки, – це відтік інтелігентних кадрів. Зараз в інститут приходять люди з неінтелігентних родин – а як можна займатися мистецтвом, не маючи отого живильного середовища, фундаменту попередніх поколінь? Пам’ятаєте, за радянської влади був такий термін - «народна інтелігенція»? Це те саме що і «трошки вагітна». Народна інтелігенція – це те, що визначалося за посадою: якщо ти інструктор райкому партії – то автоматично уже інтелігент.
У ті часи чудово була поставлена освіта, але були проблеми з вихованням. Коли ідеологічний вантаж звалювався на твої плечі – це одне, а от як поводитися, як сприймати життя, що таке добре і що таке погано – це інше. Тому 90% комуністичної еліти швидко “переодяглися”, здалися в полон. У мене немає туги за цією елітою, але, з іншого боку – вона так само легко “здасть” і демократію. Якщо, скажімо, насуватиметься нацизм, вони одразу перешиють собі костюми на СС. Це розуміємо ми, але, виявляється, і діти розуміють – чи інтуїтивно, чи у повітрі це миготить, – і тому живуть сьогоднішнім днем. І ні у що не закохуються! Та й Чорнобиль, напевно, зіграв свою роль: ми багато років живемо на зараженій території, кинутої усім миром на вимирання… Ну і, звичайно, діти бачать, що відбувається в наші дні, яка байдужність до людей у лікарнях, установах, як усі зайняті чим завгодно, тільки не будівництвом держави. І як ти їх після цього привернеш до мистецтва?..

...протягом чотирьох годин на день, коли решту двадцять вони існують в іншому вимірі…
- “Бабки”, а не важкий хрест пізнання світу через свою душу, через свій шлях... Час працює проти них.

- Та вони все ж якимось чином виживають і навіть займаються професією…
- Знаєте, я щоразу запалююся будь-яким, бодай маленьким їхнім успіхом; усім, кому тільки можу, намагаюся допомогти. От недавно телефонував мені Володя Стенько – він їде до Чернівців ставити «Бояриню» Лесі Українки. Він дуже гарний, чесний хлопець. Братися за «Бояриню» сьогодні може тільки справжній патріот, це вкрай тяжка робота. Й хвала театру, що не заграє з глядачем.

- Коли її витягли з архівів – усі негайно “втілили”, поставили собі “галочку”, ніби “впоралися”, і заспокоїлися, але, по суті своїй, це дуже болісний матеріал.
- І зараз, коли Володя бере цю п'єсу, я розумію, що це голос крові, а не кон'юнктура. От таким хлопцям страшенно радієш.

- Як складаються долі Ваших учнів? Зрозуміло, що Ваш театр у якийсь момент стає для них полігоном.
- Через театр багато хто пройшов, і не завжди результативно – адже рівень театру досить переконливий, тому подеколи не маєш права йти на компроміси, когось за вуха витягати… Але, у всякому разі, цікаво складається доля в Андрія Критенка у Німеччині, у Ріти Ясинської, яка працює в Чехословаччині, отзараз повинна у Кошице ставити спектакль. Був у мене ще студент з Ізраїлю, араб, Мунір Бакрі, який колись написав мені, що поставив «Вишневий сад» Чехова, я дуже цьому зрадів. Багато років у Черкасах працює Олександр Олексюк, у Чехії – Таня Масникова, там у неї є навіть свій маленький театр. Щойно приїздив до мене Андрій Шараскін, розповідав, який спектакль зробив в Ужгороді… Трушин поки акторствує, Мельник також, Мисак працює режисером і актором у Львові… Валерія Айдіна щойно “пережила” прем’єру на Лівому березі... А про київських хлопців – Ви знаєте.

- У Богомазова - свій театр…
- Так, і Лазорко є людиною зі своєрідним розумінням театру, тож будемо сподіватися на його серйозні роботи, і Одинокий не пропаде, він уже набрався ремесла. Хоча ця необачна, нерозумна злива «Пекторалей»... Навіщо?! Та пройшов час, і, мені здається, сам Одинокий став розуміти, що це зіграло “антипедагогічну” роль у його житті. Справжня слава приходить складними шляхами, не одразу. Це як риття колодязя: поки дориєш до водички у восьмому шарі землі… А миттєва слава – така ж швидка, як хвиля: накотила – і так само йде. Я вже мовчу про пекторальні смаки...

- Ви зараз покликали своїх випускників допомагати Вам у викладанні?
- На превеликий жаль, ані Богомазів, ані Лісовець викладацькою роботою не цікавляться. Певне, якась дисгармонія існувала в нашому інституті (відтепер університеті), студенти часто виходили звідси з бажанням скоріше його забути. Мені це дуже неприємно, але я і сам часто спостерігав, що у нас до студентів подеколи ставляться як до напівлюдей. Отут ми робимо велику помилку. І ми, викладачі, і служби наші, котрі можуть дати ключ від аудиторії, а можуть не дати… І студенти відповідають таким самим, вибачите, хамством. Дуже часто чую: «Ні, в інститут не хочу!» А той же Олексій Лісовець – вроджений педагог: хто вміє працювати з артистами – педагог апріорі. Ну, і потім, звичайно, на заваді стоїть копійчана оплата… Хоча в цьому учбовому році зарплата помітно збільшилася.
Слава Богу, зараз в університеті працює Віталій Новиков, Віктор Кручина працює Ігор Тихомиров, а його молодший брат ставить у нас в театрі казку. До речі, Сергій Тихомиров – спокійно, неквапливо – створив свій інтернаціональний театр, де грають французькою, англійською… Коли я подивився поспіль його касети – побачив динаміку, побачив, що це буває серйозно.

- Режисура – таке ремесло, яке передається з рук у руки. Кілька слів про Ваших учителів. Від кого Ви намагаєтеся перекинути цей “місток” для сьогоднішніх студентів?
- Мій шлях, можливо, найбільш плідний, але нетиповий. Практично я сам черпав, чисто інстинктивно, там, де відчував правду: у Крушельницького та, головним чином, у Варпаховського. Найважливіше, що мені пощастило “вхопити”, – принцип роботи з актором. Думаю, сам Варпаховський це взяв від свого вчителя Мейєрхольда. Кажуть про мейєрхольдівський формалізм. Тоді звідки у Варпаховського така скрупульозна робота з акторами, вибудовування кожного речення, заповнення кожної миті сценічного часу… Виходить, вигідно було розповідати про Мейєрхольда як про формаліста, а, виявляється, він блискучих акторів створював. Через Варпаховського можна було це збагнути, зрозуміти.
Я дуже довго сумнівався, чи моя це професія. Звичайно, коли людина серйозно задумується над цим, вона намагається, в першу чергу, сама собі довести своє право на цю професію.

- У режисуру треба приходити, уже дорослою, сформованою людиною?
- Звісно, немає правил без винятків. Але загалом режисура – вікова професія. Це результат досвіду: ти сидиш з людьми і щось їм розповідаєш, і це повинно бути цікаво - не просто анекдоти, а твоє відчуття, твоє сприйняття життя.

- Ви зараз уперше ведете акторський курс?
- Так. У мене завжди було достатньо “виховної” роботи з акторами у різних театрах, тому це мене ніколи особливо не приваблювало. А зараз я роблю це із задоволенням. І, мені здається, вони дуже хороші. У першому семестрі другого курсу вони просто відмінно показалися! Це я цитую резюме засідання кафедри. Я і сам це бачив, але не став би говорити, якщо б не було опори на протокол. Звичайно, їх треба міцно тримати, бо є різні прояви, але, здається, врешті прийшло нове покоління, для якого розвал СРСР, становлення нашої так званої демократії – вже минуле. Можливо, вони щось у житті зрозуміли, “стали на ноги” – внутрішньо. У них з'явився інтерес до професії – те, чого я не спостерігав у режисерів останніх наборів.

- А про нинішніх своїх студентів-режисерів що Ви скажете?
- Зараз у режисуру пішли дівчата. Жінки сьогодні в усьому світі працюють на найважчих роботах, керують, тримають бізнес, заробляють мільйони – чому ж режисура має бути винятком? Структура жіночої психіки може, навіть, і ближча до цієї професії, ніж чоловіча прямолінійність.

- Мені взагалі подобаються нинішні режисери-першокурсники - за своїм ставленням до навчання: вони весь час задають питання, сперечаються, радяться. Це те, чого не було в режисерів, скажемо, минулих років – принаймні, так масово, а не на рівні поодиноких випадків. І театрознавців у нас теж гарний останній набір. Може, ми дійсно вже пройшли якусь нижню точку?
- Можливо, вони освоїлися з цією даністю і стали свідомо вибирати власний шлях? Весь світ зараз долає злами і розчарування, весь світ трансформується – не тільки наш.

- Що треба було б зробити, на Ваш погляд, для удосконалення навчального процесу?
- Коли люди закінчують акторські факультети – чи училищ, чи нашого університету, – вони в процесі навчання майже не зустрічаються з професійною режисурою. Я вважаю, що на переддипломні і дипломні спектаклі повинні запрошуватися професійні режисери. Бо через відсутність грошей або якісь інші проблеми керівники курсів – не режисери – найчастіше займаються дещо не своєю справою. А якщо прийде професійний режисер, студент, напевно, замислиться: це трошки не те, що я бачив на першому курсі, на другому, на третьому… Звичайно, багато спільного, але все-таки педагогіка і режисура – не зовсім те ж саме.
Отже, насамперед, треба залучити до навчального процесу практикуючих фахівців-режисерів! Аби випускники приходили в театр, знаючи, що таке професійна режисура. Причому, щоб на третьому курсі спектакль був в інтерпретації одного режисера, а на четвертому – і про це повинен подбати керівник курсу – іншого, зовсім відмінного за стилем. Актори повинні розуміти, що в театрі є зовсім різні режисерські індивідуальності, і психологічно бути готовими до цього.

- А театрознавців, театральних критиків як треба готувати?
- Взагалі, що таке критик? Я цієї професії не розумію. Є театральний письменник, і, подібно до будь-якого письменника, він має знати життя. У даному випадку – театральне життя, творчий процес у всіх його проявах. Театрознавці повинні грати і повинні ставити; акторську майстерність і режисуру їм треба дуже серйозно викладати весь час, з першого по четвертий курс. Інакше з самого початку програмується конфлікт між театром і театрознавцями. Не знаючи суті цієї професії, вони ставляться до театру зверхньо. Вони – судді. Це треба “випалити” з свідомості театрознавців! Коли вони зіграють 4-5 епізодів – не треба навіть всю п'єсу – і почують розбір своєї роботи, коли їм жорстко скажуть якісь речі – вони навчаться, по-перше, розуміти суть, по-друге – добирати слів. А якщо вони ще ставитимуть уривки, то хоча б доторкнуться до природи режисерської професії. Не обов’язково показуватися привселюдно: дивиться кафедра, колеги, можна запросити когось з інших факультетів для розмови… Театрознавець має виваритися у “пролетарському казані”!

- Я пам'ятаю, ми на першому курсі, згідно з навчальною програмою, обов'язково ходили з акторами на заняття з майстерності, разом робили тренажі, етюди. Потім така практика зникла - і даремно, тому що так закладається професійний фундамент.
- Звичайно! От зараз у нас у театрі двоє студентів-театрознавців проходять практику. Я радію з їхньої зацікавленості, вони сумлінно відвідують репетиції і є дуже уважними. Вони бачать, як це відбувається, який тяжкий це хліб, отже, вже не зможуть похапцем виносити вироки… Але все ж таки, споглядальної практики не досить.

- Певне, театрознавці, актори, режисери під час навчання мають якнайбільше спілкувалися один з одним. Ми свого часу навіть виходили у масовці в дипломних виставах...
- …і це формує в людях почуття відповідальності за кожне сказане слово. Так чи інакше, робота критика – це робота санітара, фельдшера. Він надає першу допомогу. Якщо саме так виховувати людину, у неї буде зовсім інше ставлення до театру.

От, наприклад, днями вийшла абсолютно нищівна стаття про прем’єру “Брешемо чисту правду”. А це – перша вистава молодого режисера.
Всіх, звичайно, треба обов'язково оцінювати справедливо. Але потрібно аналізувати, чого не вистачає виставі, що є відсутність професіоналізму, не забуваючи, що професіоналізм приходить з практикою, досвідом, а не з дипломом! А відбуватися загальними словами про “відсутність майстерності” чи “брак професіоналізму” і є та сама відсутність майстерності та професіоналізму.

- Звідки взагалі візьметься майстерність у дебютанта? У першій роботі повинний бути вектор, напрямок, по якому можна судити про потенціал.
- І якщо сидіти і чекати, доки з’явиться майстерність, можна так просидіти до гробової дошки. Без практичної реалізації вона ніколи не прийде. Отже, треба не добивати наполовину добитого акторами режисера, а, зазначивши недоліки, які, безперечно, є, все-таки помітити, що спектакль відбувся, і глядачі, (звичайно, не такі вимогливі порівняно з критиком) в антракті не пішли, що вони аплодують, навіть «Браво!» кричать... У всякому разі, свій контингент публіки ця вистава, безперечно, завоювала. Критик же говорив про речі, по суті, певне, правильні, проте – у відриві від контексту ситуації і тих умов, у яких створюється молодий професіонал. А він створюється практикою!
Інша справа, що молодий режисер, коли він одержав відповідне виховання від художнього керівника курсу, уміє читати між рядків, чути всі зауваження, конкретно висловлені йому досвідченим критиком, - має прийти до театру і сказати: «Дайте мені ще кілька репетицій, я згодний з цими міркуваннями і тепер розумію, що мені треба виправити».

- А так буває?
- У мене в театрі така можливість надається завжди. Більше того, я це вимагаю.

- Я знаю, що і Ви самі продовжуєте працювати над спектаклем після прем'єри...
- Це моя позиція, і мені здається, що вона і є педагогічна.
Повертаючись до критики: якщо людині з самого початку сказати, що вона – ніщо, нічого з неї й не вийде. Мені хотілося б прочитати першу статтю того критика, який сміливо викопав яму режисерові-дебютанту: сам він хіба одразу виявив майстерність, широту поглядів тощо? Скільки треба часу і зусиль, щоб “вода” з тих статей витекла, і лишилися сольові шари! Тому у вихованні режисера є і психологічний аспект. Його виховують інститут, театральна критика і глядач. Це три складові. Чому ж інститут і глядач несуть відповідальність, а критика - ні?

- Інститут відповідає хіба що своєю “маркою”. А от держава, яка вкладає у навчання режисерів бюджетні кошти, жодної відповідальності не несе і зовсім не зважає, яку ці кошти, зрештою, дають віддачу…
- Так, призначення до театрів молоді режисери не одержують, і держава навіть не цікавиться, чи працюють вони у професії, чи на ринку стоять…

- Пам’ятаєте, ми кілька років тому дуже серйозно працювали над програмою стимулювання творчої молоді – і що?..
- Від нашого театру було два таких подання до міністерства – і нічого. Ніхто про це не дбає.

- Тобто, після університету Ваші випускники-режисери потрапляють...
- …в нікуди. Це - «дорога нікуди». Вони не мають «посадкового майданчика». Звичайно, було б дуже добре створити такий прецедент, щоб, можливо, якомусь театрові міністерство спеціально виділяло кошти, аби молоді режисери могли здійснювати 2-3 вистави на рік під державним “дахом”.

- І якщо вони в такому режимі доведуть свою професійну спроможність, на них з'явиться попит.
Але це – поки що мрії… В реальності ж – чого ми взагалі можемо навчити в університеті? Ясно, що існує відсоток природного відсіву: хтось в результаті стане режисером, актором, критиком, хтось ні…
- Але стане глядачем!

- …І ми йому все одно дамо базову гуманітарну освіту. Але не всі студенти розуміють, що це є важливим. Особливо серед “платників” бувають такі настрої: мовляв, ми заплатили гроші – значить, можна і не напружуватися, диплом уже “в кишені”…
- У мене зараз є кілька “платників”, але я бачу в них розуміння того, що вони за свої гроші дійсно повинні чомусь навчитися. Це мені подобається.

- Чи все ж таки не існує, на Вашу думку, небезпеки комерціалізації, коли нам доведеться вчити всіх поспіль, хто здатний заплатити, але, можливо, не має потрібних професійних здібностей?
- Життя все одно зробить природний відбір. Можливо, з режисера-невдахи людина перетвориться, наприклад, на успішного продюсера, якщо у неї є відповідний нахил. Але все-таки це буде продюсер, який стикався с творчим процесом, якому прищеплено певне сприйняття мистецтва, а не просто шукає, куди б вкласти гроші, і женеться за баришами.

- Кінець кінцем, життя, напевно, дійсно все розставить по місцях, а ми як педагоги можемо тільки підштовхнути, зорієнтувати, допомогти розкритися індивідуальності. Театр – це, все ж, індивідуальності, і якщо індивідуальність є, те вона проявиться.
- Індивідуальність – і пристрасть!

 

button 

Клуб любителей нашего театра
г. Киев,
пр. Броварской, 25
(м. Левобережная)

Администратор:
+38 (044) 517-41-04

Касса:
Работает ежедневно
с 10 до 19
(перерыв на обед
с 15 до 16)

+38 (044) 517-89-80
e-mail: [email protected]
 

Режим работы театра:
Администрация:
вт. - сб. с 11:00 до 19:00

Начало спектаклей:
детские - 12:00
дневные - 15:00
вечерние - 19:00

Мы в